Загрузка...
Загрузка...
Украинская служба 1492в Google+
понедельник 10 апреля, 2017 14:34 EEST
Украина
Безвізовий режим – це великий крок вперед для України, ми маємо скористатися своїм шансом стати важливою частиною Європи. Юрій Вінничук
Украина, безвизовый режим, Евросоюз, политика, общество, Винничук Юрий, мнение

Минулий тиждень нам подарував дві маленькі втіхи: удар томагавками по бояришниках і удар по ваті безвізом. Об’єднує ці дві історичні події спільне уточнення: "далі буде".Від обох наших утіх завила розпачливо вата і тупенькі зрадофіли з секти "всьопропало". А на російських сайтах зарясніло порадами, яким чином можна отримати українське громадянство. Що, звісно, повинно нас насторожити, а умови прийняття громадянства варто зробити поважнішими.

Про це пише письменник Юрій Вінничук, передає "Обозреватель".

Від вати і тих, хто ніколи нічим не буде задоволений, сипонуло розпачливими зойками, що на їхню малу платню не дуже куди й поткнешся і їм той безвіз, як корові сідло. Але коли дорослі чоловіки потрясають моє чуле серце платнею, що складає дві-дві з половиною тисячі гривень, я дивлюся на них, як на мале пиво. Як? Чоловік у повні сил і здоров'я задовольняється таким мізером? Важко повірити. Вочевидь, при тій низькооплачуваній праці є ще якийсь значно суттєвіший підробіток. А якщо ні, то який сенс триматися за таке місце?

Безліч людей сміливо кинуло роботу, яка давала мало прибутку і знайшли куди вигідніші заняття, не конче еміґруючи. У кожного з нас знайдуться знайомі, які закінчили гуманітарні факультети, а стали бізнесменами, учителі, що відкрили свої ятки на базарах, творча інтелігенція, яка пішла в ресторанний бізнес.

Просто є люди, які не миряться з тим станом, в якому опинилися, а є ті, кому ліньки рухатися далі. І я знаю таких людей, які замість того, щоб скористатися тією вудочкою, яку подарувала їм доля, продовжують киснути на місці і мріяти про готову рибу. Їм уже ніщо не допоможе.

В Канаді я зазнайомився з будівельником, який приїхав, не знаючи мови, але поклав собі щодня учити по пів сотні слів. Бо мав волю до змін. В Америці колишні львівські співаки й музиканти створили не музичний гурт, а бригаду будівельників. Купували за безцінь у Філадельфії масивні камениці, понищені афроамериканцями, і відновлювали їх, відтак винаймаючи поверх за поверхом.

Вайлуватість і неповороткість – це хвороба, така сама, як бомжування. Бо бомжі й викінчені алкаші є всюди – навіть у Швейцарії, де я їх бачив цілими табунами. Просто є люди, які за жодних обставин працювати не будуть. А є не бомжі, які нічого міняти у своєму житті теж не будуть.

Те, що чимало українців рушило на заробітки в Європу й Америку – нормальна річ, через яку перейшло більшість європейських націй свого часу. Навіть італійці, які зараз дають роботу українцям, по війні масово атакували Швейцарію. В совєтському прокаті йшов фільм "Хліб і шоколад" про тяжке життя італійських заробітчан власне у Швейцарії. Португальці, греки і югослави їздили в Німеччину і Скандинавію. А раніше й скандинави шукали зарібків за межами своїх країн. Я не сумніваюся – прийде час, що і до України почнуть їздити на заробітки.

Статистика каже про 55% українців, які ніколи не виїжджали за межі України. А з тієї решти, що виїжджала, лише 8,5% бували за кордоном раз на рік або частіше.

Але Росія і Білорусь – це теж закордон, тому цілком можливо, що з тих 45%, які виїжджали, менше половини були в Європі.

Звісно фінанси відіграють важливу роль. Але також головне мати бажання. Ні, не так – треба мати непереборне бажання, щоб поїхати. Наприклад, для того, щоб відпочити на морі.

Знаю одне подружжя, яке щоліта відпочиває в Болгарії. Їхні статки не дозволяють їм на якийсь цимес, але вони знайшли свій спосіб. У них є знайома болгарська родина, в якої вони роками винаймають кімнату, за яку розплачуються не грошима, а... горіхами. Привозять з собою шинки, ковбаси, консерви, решту докуповують і живуть у своє задоволення.

Просто вони собі одного разу вирішили, що хочуть відпочивати там, а не деінде.

А загалом, опинившись за кордоном, наші люди будуть здивовані цінами. Був час, коли до нас їздили за продуктами поляки, угорці та румуни. Зараз – навпаки. Біля кожного великого супермаркету в Східній Польщі можна побачити багато наших авт, а біля кас – українські прапорці, які свідчать про те, що тут розуміють українську. Мало того – закупившись у Польщі, можна на кордоні повернути частину витрачених коштів. І тоді ще відчутніший удар по цінах.

Вата, яка лякає нас європейськими цінами, насправді в них не орієнтується. Бо навіть живучи у Відні, я на ті самі продукти витрачав менше грошей, ніж у Львові. Просто в багатьох містах Європи існує мережа дешевих крамниць. І продають там свіжі продукти, а не протерміновані, як комусь може здаватися.

Один знайомий уже шість разів подавався на карту поляка. Усю співбесіду завжди успішно здавав, корені є такі, що на амінь. Але карти не отримав. Бо на останнє питання: "Czy pan czuje sie polakiem?" відповідав щоразу твердо "Nie!".

Вода камінь точить. Можливо на сьомий раз йому вдасться отримати те, що хоче, а при цьому не зламатися. Бо на таких світ тримається.

Загрузка...
Загрузка...
Загрузка...
последние новости
все новости >
Загрузка...